Лист в редакцію

Так, звісно, не паперовий і не через пошту (може ще голубину?), а електронний, але таки лист.

Від Надії Антоненко, яку ви і бачите на власні очі:

Ну і годі вже преамбул, читаємо...

Я колишній редактор шкільної газети, яка реально виходила лише при мені щомісяця протягом 10 років (до мене вона вже існувала, а після – не знаю). Маю певний досвід.

Спочатку я, як мама із тривалим досвідом роботи в обласній освітянський газеті, вирішила навчити мою доньку-другокласницю (а пізніше й сина) робити те, що досить добре вмію сама, тобто опанувати мою професію. Домовилися з класним керівником, що вона нам всіляко сприятиме, долучили до справи ще одну дівчинку з класу, і створили класну газету «Шкільна казка». У ній друкували новини класного життя, твори і вірші однокласників, радили читати певні книжки різних авторів (розміщували на шпальтах видання частину їхніх творів), спонукаючи клас до читання продовження цих творів.

Гроші я не отримувала, все робила за бажанням та власними причинами.

Дівчата навчилися писати тексти, редагувати, брати інтерв’ю, робити світлини, збирати цікаву інформацію про життя класу, на кшталт досягнень учнів поза закладом освіти, поверхнево опанували Photoshop та Pagemaker (у старшій школі – InDesign).

Так тривало понад 2 роки. Потім про нашу ініціативу дізналася завуч з НВР. Виявляється в школі колись вже була газета, яку вела вчителька. Дівчат і мене запросили продовжити нашу справу, але вже в масштабі всієї гімназії. Дали назву. І додали до команди кількох бажаючих гімназистів. Організаційна робота (зібрати дітей на збори редколегії, підготувати до конкурсу – озвучити умови, створити документи, знайти місце в школі для розміщення газети) була на плечах завуча. Ми друкували газету плакатно на А4, а потім склеювали у формат А1. Газета виходила щомісяця і складалася з 8 сторінок. Також за бажанням можна було роздрукувати для класів. Інтернет тоді ще не був такий розповсюджений. Матеріали там ще можна було шукати, а от сайту у нас свого не було, був лише шкільний, звідки ми брали новини. Але це вже було – коли газету робив і мій син.

Наша гімназія щороку брала участь у міському конкурсі «За газетними рядками – справи юначі».

Коли моя донька була у п’ятому класі ми вперше долучилися до цього конкурсу і були наймолодшою командою, перемогли в районному, на міському ж – посіли ІІ місце. Спочатку на конкурсі достатньо було створювати стіннівку (1 із кількох етапів конкурсу, на який виділяли 40 хв). Пізніше ми вже приїжджали на конкурс із ноутбуками та створювали електронні газети (так само за 40 хв), а дехто – і з принтером. Конкурсна програма складалася з трьох частин. Перша – виставка шкільних газет (ми завжди привозили товсту підшивку за всі роки), друга – вікторина з питань журналістики. Остання частина конкурсу – випуск газети на задану тему. За умовами конкурсу, дорослі не мали права втручатися, інакше – дискваліфікація. Команди складалися чи з 6, чи з 8-ми дітей (вже погано пам’ятаю). Інші команди створювали 1 сторінку. Наша завжди – не менше 2-х.

Протягом усієї моєї діяльності, як керівника цієї газети (14 років), її редколегія щороку перемагала на цьому конкурсі, посідаючи ІІ і ІІІ місця. Як нам натякнули, І місце має посісти лише потрібна команда. Хоча переможці (ті, що посідали перше місце) найчастіше фотографувалися поруч із нашою газетою і нашою підшивкою. Бо в них не було реального матеріалу. Зазвичай на конкурс приїжджали редакції з двома трьома випусками газети за рік. Ми ж випускали щомісяця.

Та згодом навантаження на дівчат у школі збільшилося. У 8-9 класах (після 9-го моя донька пішла до коледжу) вони вже не могли робити газету на постійній основі, як це робили раніше, і по ночах, не встигали верстати й писати. Самостійно робили щомісяця лише одну-дві сторінки. Щороку я навчала 5-6 гімназистів верстати у Pagemaker, а згодом і в InDesign. Вони з нами їздили на конкурс перемагали і зникали. Постійним залишався лише кістяк: моя донька, її подружка, а згодом, як підріс, додався ще мій син.

Створення газети потребує багато часу, учням його критично не вистачає. Аби створити один номер з восьми сторінок, діти мали сидіти у монітора по 10 годин на тиждень. Це дуже багато. І таке може бути, лише коли це твоя дитина і ти можеш коригувати ті заняття, між навчанням і відвідуванням інших гуртків. Тож доводилося мені бути у них на підхваті і доробляти те, що вони не встигали.

Моя думка: 90 % роботи зі створення шкільної газети лежить на плечах керівника. Працювати задарма над шкільною газетою, то марна справа. Вона має значення лише тоді, коли ставиться за мету виховання власної дитини (як в моєму випадку).

Робота в газеті забирає весь вільний час. Тож діти витримують в ній працювати два-три місяці, а потім йдуть.

Підсумовую.

Реальними газетярами учні можуть бути лише за умови, що керівник (редактор, директор, вчитель, завуч – як хочете, так і називайте) є їхньою мамою і живе з ними в одній хаті. Тоді газета зможе виходити щомісяця. Якщо ж керівника й учнів/гуртківців не пов’язуватимуть родинні стосунки, де мама гримне і скаже та коли ти вже станеш її робити (і то, це не завжди спрацьовує :) ) фахова й якісна шкільна газета може виходити не частіше ніж тричі на рік, або щомісяця, але до 4 сторінок – радше 2-х. Також має бути фахівець, який навчить необхідним програмам (верстати у ворді – то збочення, яке мало чому навчить) та 100 % підтримка вчителів і керівництва.

Хоча існує ймовірність, що мені не вистачало педагогічного та організаторського досвіду, аби зорганізувати дітей, виховати у них постійність, вмотивувати їх.

Чим пишаюся: донька та її подруга у дорослому житті постійно використовують отриманні знання й досвід (один, ще й найважливіший: «Світ дорослих – несправедливий і підступний» – це вони мені сказали після чергового конкурсу, де І місце посіла найгірша з команд, у якої була лише 1 газета з 1 сторінки). Син же ж ще навчається в університеті, тож не знаю, куди заведуть його отримані знання.

Надія Антоненко
мама газетярів,
колишній редактор шкільної газети;
редактор, фотограф, дизайнер, верстальник та журналіст Дніпропетровської обласної педагогічної газети «Джерело»